Найвигідніша інвестиція: історія про те, як план Маршалла позбавив Європу впливу комуністів

Після Другої світової війни європейські країни марно намагалися боротися з глобальною розрухою та злиднями, що охопили континент. Америка, яка на цьому тлі виглядала вельми благополучною державою і на той момент виробляла половину світового валового продукту, оголосила, що готова надати будь-якій країні безоплатну фінансову допомогу. Але це були не просто гроші, це була частина глобального плану, розробленого генералом Джорджем Маршаллом, державним секретарем США.

Ідея плану Маршалла полягала у відновленні зруйнованої економіки Європи, усунення торговельних бар'єрів між країнами, модернізації промисловості. До всього цього держави, які отримували допомогу, рухалися під активним контролем американських консультантів. При цьому США виділяли свою допомогу в доларах, тим самим прив'язуючи економіку опікуваних країн до цієї валюти.

Була ще одна попередня умова надання допомоги — Білий дім вимагав, щоб у складі урядів держав-реципієнтів не було комуністів.

У 1947 році 16 країн Західної Європи на Паризькій конференції підтвердили своє бажання отримати американську допомогу. Через рік у США розробили чотирирічну програму, на яку Америка витратила в цілому більше 13 млрд доларів. Основна частина цих коштів дісталася Великобританії, Франції, Італії, Західній Німеччини та Голландії. При цьому США в рамках плану Маршалла активно продавали в Європу свої товари.

Американці відкрито запропонували долучитися до їх ініціативи державам Східної Європи. Але радянський лідер Йосип Сталін заборонив країнам, які опинилися в зоні впливу СРСР, відгукуватися на пропозицію США, вважаючи, що ця програма послаблює вплив комуністів і шкодить авторитетові Радянського Союзу.

Щоб економічно прив'язати до себе країни Східної Європи, СРСР відразу після війни організував туди поставки зерна, що в самому Союзі спровокувало голод 1946-1947 років. Румунія в 1946‑му отримала 350 тис. т радянського зерна, а Польща і Чехословаччина в 1947‑му — 900 тис. т і 600 тис. т відповідно. Будь-які спроби урядів цих країн шукати альтернативну допомогу за океаном в Москві сприймалися як відверта зрада.

План Маршалла мав і ідеологічну мету: він серйозно послабив вплив комуністів у країнах європейського Середземномор'я.

Теодор Гайгер, економічний радник Держдепу США наприкінці 40‑х, згадував: "Ми втратили б набагато більше, якби не організували програму допомоги країнам, що зазнали великих втрат під час війни".

На початку 1948 року президент США Гаррі Трумен, виступаючи в конгресі, заявив, що Штати повинні надати фінансову допомогу Туреччини та Греції, бо ці країни могли долучитися до радянського табору — в них великою популярністю користувалися політики лівого спрямування.

Греки того року отримали $400 млн. Їхня країна після війни перебувала в напівзруйнованому стані: згоріло 2 тис. сіл, практично всі селяни залишилися без тяглової худоби і не могли обробляти землю. За планом Маршалла Греція отримала кілька тисяч мулів, які стали гарною підмогою в розвитку сільського господарства. Американські поставки в Афінах зустрічали парадами.

Справжня війна розгорілася за симпатії Італії. Там теж після Другої світової помітно зросла підтримка комуністичної партії. Її лідер Пальміро Тольятті став бажаним гостем у Кремлі. А після його смерті в СРСР перейменували на його честь місто Ставрополь в Куйбишевській області, в якому згодом побудували автомобільний завод ВАЗ.

Однак американці не віддали Апеннін: у Штатах почалася потужна пропагандистська кампанія серед емігрантів-італійців. Її результатом стало те, що на початку 1948 року американські італійці написали більше 10 млн листів на історичну батьківщину, благаючи родичів не голосувати за комуністів на майбутніх парламентських виборах.

Крім того, в самій Італії діяло безліч агентів ЦРУ. Вони щедро спонсорували політиків, які опонували комуністам. Країною їздили пересувні кінотеатри, що демонстрували документальне кіно з критикою Радянського Союзу і агітацією за американську фінансову допомогу. Вагомим аргументом на користь останньої стали інвестиції з США в автомобільний концерн FIAT, завдяки яким тисячі італійців отримали роботу.

Але найсильнішим аргументом на користь американської допомоги стала промова папи римського Пія ХІІ. Він звернувся до співвітчизників з гострою критикою комунізму. А оскільки 90% італійців на той час були католиками, то у симпатиків червоної ідеології просто не залишалося шансів отримати більшість у парламенті.

Європейським державам, які опинилися в політичній орбіті Кремля, пощастило менше — Сталін, не дозволивши їм скористатися планом Маршалла, на десятиріччя загальмував їх розвиток.

Наочним прикладом відмінностей між реципієнтами американської доктрини та вимушеними прихильниками позиції Сталіна став розділений Берлін. Американці, які потрапляли в його західну частину, дивувалися, чому східний сектор міста, контрольований прорадянським урядом НДР, десятиліттями лежав у руїнах. Та й самі східні німці дивувалися: чому їх міста не позбавилися від наслідків бомбардувань та війни аж до кінця 1960‑х.

У Радянському Союзі про план Маршалла преса писала виключно як про підступну політику Вашингтона. Сатиричні видання рясніли карикатурами на дядька Сема — збірний образ американського комерсанта, який націлився на худі європейські кишені.

За критику плану Маршалла взялися також московські кіношники. У 1949 році вийшов мультиплікаційний фільм "Швидка допомога" за сценарієм Олександра Медведкіна. Через рік на екрани кінотеатрів вийшла картина "Змова приречених" режисера Михайла Калатозова.

До того часу план Маршалла вже вийшов на фінішну пряму. Європейці за чотири роки отримали 13,5 млрд доларів. Причому 80% цієї суми надійшло від США безоплатно — у вигляді прямих фінансових траншів, поставок американського продовольства та сільськогосподарської техніки.

У плану Маршалла, з точки зору європейців, були слабкі сторони — він прив'язував економіку країн-реципієнтів до продукції з США та американського долара, і ставив уряди в деяку залежність від зовнішніх радників. Але тим не менш всі держави, які приєдналися до плану, досить швидко відновилися, а пізніше увійшли у фазу бурхливого економічного зростання.

На перший погляд план Маршалла здавався невигідним для США, але в підсумку він став непрямим інвестуванням в американську економіку: за отримані від Вашингтона гроші європейці купували продукцію з‑за океану.