3 квітня народився Олесь Гончар, письменник, який ознаменував в українській літературі цілу епоху, позначену війною, післявоєнною руїною та лещатами радянської системи.
Олесь Гончар належав до тих письменників, кому в час всеохопної цензури, всевладної компартії й всевидющого КДБ, котре не спускало з нього своїх очей, неймовірними зусиллями вдавалося залишатися чесними перед собою й людьми.
"Я називав і завжди називатиму Олеся Гончара ув’язненою совістю ув’язненого народу. Ця совість ніколи не замовкне, говоритиме навіть тоді, коли ми, нарешті, станемо вільними. Адже пам’ять про рабство є найкращим вартовим свободи", - сказав про Олеся Гончара Дмитро Павличко.
Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка Катеринославської губернії у подружжя Біличенків — Терентія Сидоровича та Тетяни Гарилівни. Він народився в незалежній Україні - в Українській народній республіці.
Коли Олесеві ледь виповнилося два роки, померла його мама, це сталось на самісіньке Різдво. У хлопчика пояаилась невдовзі мачуха – мамина двоюрідна сестра, яка не сприйняла його, як сина.
Олеся взяли до себе дідусь та бабуся, які жили у Сухій слободі на Полтавщині.
у 1927 році хлопець пішов до школи вже як Гончар - під маминим дівочим прізвищем. Він отримав і нове свідоцтво про народження, де було записано, що народився у Сухій слободі. Перед початком навчання в школі майбутньому письменнику голова сільради видав документи на прізвище матері. Оскільки у сформованому сільському класі один хлопчик на ім'я Олександр вже був, Гончару видали документи на ім'я Олесь.
Після закінчення школи Олесь Гончар навчався в Українському книжково-газетному технікумі, працював у "районці" на Полтавщині та обласній комсольській газеті у Харкові.
У 1938році вступив на філологічний факультет Харківського державного університету.
Перші оповідання – "Черешні цвітуть", "Іван Мостовий" та інші Гончар присвятив людям, котрих добре знав, із чиїми життєвими стежками перетиналися його власні.
У 1936 році, коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися відразу, але через п'ять років - у 1941-му Олесь Гончар разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.
молодий Олесь Гончар
Молодий письменник рік провів у полоні, з якого втік, потім з 1943 по 1945 як сержант мінометної батареї воював на передовій, удостоєний двох бойових орденів і трьох медалей "За відвагу".
З 1946 р знову студент філфаку Дніпропетровського держуніверситету, чиї перші книги про війну були відзначені в Києві і Москві, а люди, які знали Олеся Терентійовича ближче, називають його зодчим людської душі, що все своє життя присвятив відродженню українського слова. Недарма в своєму щоденнику письменник дякував Всевишньому за те, що дав йому право народитися українцем.
Далі була заборона на 20 років публікації його роману "Собор", різка реакція Союзу письменників СРСР на відмову Гончара у 1966 році брати участь в засудженні книги Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". За спогадами першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, обговорювалося навіть питання про арешт Олеся Гончара, і лише незворотні наслідки міжнародного скандалу (книги Гончара на той час були перекладені на багато мов світу і входили до шкільної програми СРСР) змусили партчиновників утриматися від цього кроку.
З кінця 80-х рр. Олесь Гончар стає активним учасником Народного Руху України і активним борцем за незалежність України.
У "перебудовні" часи Гончар активно долучився до боротьби за статус української мови як державної та до створення "Руху".
У 1990році, під час Революції на граніті, на знак солідарності зі студентами поклав свого компартійного квитка, якого отримав на фронті. Сказав: "Тоді я хотів умерти за партію, а тепер — не хочу!.."
Гончар сероед студентів під час Революції на граніті
В одній зі своїх тодішній статей написав слова, які стали пророчими, і сьогодні сприймаються так, ніби письменник писав про теперішнє:
"Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України... Хоч, може, погубить і нас... Наші державці ні кують, ні мелють. Кретини в державних кріслах!.."
Померти Олесю Гончару також судилося в незалежній Україні. Письменник пішов з життя 14 липня 1995 року.
У 2005 році Олесю Гончару посмертно було присвоєно звання Герой України.
Твори Олеся Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
