У цьому унікальному оповіданні передані спогади радянського воїна, якого під час Другої світової змусили стріляти у німецького полоненого. Оповідання до сліз зворушило користувачів мережі і змусило згадати про те, що таке бути у справжньою людиною. Передає .
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяЧи то паркан був високим, чи то моя фізична підготовка залишала бажати кращого… Все закінчилося тим, що при приземленні я зламав ключицю. Бажання зробити шлях коротшим привело мене на лікарняне ліжко.
Сталося це в 1984-му. Разом зі мною в палаті знаходилося ще дві людини: радіомонтажник Максим, по нозі якого проїхала вантажівка, і токар Юрка, що "обробив" різцем власний палець.
Всі ми були майже ровесниками і тому не дуже зраділи, коли до нас в палату «підселили» діда. Голова в нього була перев'язана. Виявилося, що старому зламали вухо в автобусній штовханині.
Але всі наші переживання з приводу «нестиковки» віків виявилися марними. Через два дні, ми вже вважали новачка своїм ровесником, бо дід багато жартував і щиро сміявся, коли ми навперебій розповідали анекдоти.
Так буває досить часто, коли в установі, що не передбачає веселощі, звучить сміх. Але запам'яталися мені не веселі дні, а один єдиний вечір, коли старий вперше заговорив про війну.
Одного разу після вечері Юрка зібрав залишки хліба і одну з кірок кинув у вікно.
— Якщо б ти це зробив під час війни, — сказав йому дід, — тебе б свої ж вбили.
Юрко розгубився, поклав шматки, що залишилися, на підвіконня і, не зронивши ні слова, сів на ліжко.
— Дід, а розкажи нам про війну, — звернувся до старійшини палати Максим.
— Що я можу розповісти? — майже пошепки сказав старий.
— Як «що»? Ти ж воював? – не вгамовувався Макс.
— Воював. І до Берліна дійшов.
— Та ну! І вбивав? – вирішив включитися в розмову Юрка.
— Без цього на війні ніяк.
— Страшно вбивати? – запитав я у старого.
— Страшно, коли тебе вбивають, — відповів він.
— А тебе вбивали? – боязко поцікавився Юрко, збираючи з підвіконня хліб, і кладучи його на свою тумбочку.
— Всіх нас щодня вбивали. А ми продовжували жити. Не всі, звичайно…
— А що ти відчував, коли стріляв у людей? – знову звернувся я до старого.
— Я стріляв не у людей.
— Та ми розуміємо, – прийшов мені на допомогу Максим. — Дід, нам просто цікаво, що ти відчував, коли вбивав фашистів.
— Коли як.
— Коли як? Не зрозумів, – здивувався Юрко.
Старий не відповів. Він лежав і, як нам здавалося, про щось думав.
— Дід, тобі що, шкода тих, у кого ти стріляв? – перервав я паузу.
— Ну що ти причепився до людини, — тихо сказав мені Макс.
— Я вам розповім один випадок, — почав дід, перевалюючись зі спини на бік, — Слухайте… Було це під Цоссеном. Тоді вже всі розуміли, що скоро війні кінець. Але фріц ніяк не хотів пускати нас у місто. Одного разу ввечері розвідка повернулася з «язиком». Це потім з'ясувалося, що цей німець нічого не знав ні про розташування військ, ні про кількість солдатів. Сам він був звичайним рядовим, до того ж інвалідом. Ліва рука в нього майже не рухалася і була коротша за праву. У сорок п'ятому Гітлер уже не гребував такими німцями і брав в армію всіх підряд. Загалом, нічого цей «язик» не зміг розповісти.
— А нахріна тоді його брали? – здивувався Юрко.
— Юрок, — майже крикнув на сусіда Максим, — якщо б ти брав «язик», то став би у цей момент у нього з'ясовувати, що він знає, а що ні? Пов'язують, а потім розбираються, чого він вартий.
— Молодець, — посміхнувся одними очима дід і продовжив:
— Наступного ранку мій командир викликав мене і каже: «Відведи того німця в лісок і пусти у розхід». Мені доводилося багато вбивати і в атаці, і в рукопашному, але щоб так, один на один з полоненим… Багато хто з наших хлопців розстрілював полонених. Це було звичайною справою. Але особисто я… Коротше, командир помітив моє збентеження, і питає: «Сержант, тобі щось не зрозуміло?» Я йому кажу: «Ні, товаришу майоре, все зрозуміло. Дозвольте виконувати?» Командир каже: «Виконуй», і відразу став кричати конвоїру, щоб той передав німця мені.
Старий обвів нас поглядом і продовжив розповідь:
— Полонений йшов переді мною і весь час оглядався. Автомат я повісив на плече і тримав палець на гачку. Коли ми відійшли від розташування на пристойну відстань і опинилися на узліссі, німець повернувся до мене і дістав з кишені фотокартку. Цей німецький мужик з російським обличчям буквально уперся животом у дуло автомата і почав простягати мені фото. Я глянув і побачив двох веселих хлопців. І тут німець заговорив: «Das sind meine Kinder. Sie warten auf zu Hause mich. Ich bitte Dich, t;te mich nicht!» Він тряс фотографію єдиною «робочою» рукою і…
Старий знову замовк. Він чомусь подивився на свої руки і поправив пов'язку на голові.
— Слухай, — сказав Юрко, — ти так добре знаєш німецьку? А що означають ці слова?
— З німецького я знаю два десятка слів, — відповів колишній сержант, — але те, що говорив мені цей німець, я запам'ятав на все життя. А що означають ці слова? По-моєму не треба знати мову, щоб зрозуміти це.
— А далі що було? – запитав Максим.
— Далі?.. – дід погладив спинку ліжка і продовжив. — Ви знаєте, хлопці, переді мною був не ворог, а нещасний мужик. Так, він прийшов до нас з зброєю. Але його примусив це зробити Гітлер. А вдома німця чекали його хлопчаки. Ось я це кажу зараз вам, а в той момент я все це говорив собі. Я вже був готовий відпустити його. Загнати німця в ліс, дати в повітря чергу і забути про цей день. Але тут я відчув на собі погляд. Мені не треба було обертатися, щоб зрозуміти, хто саме за мною спостерігає. Я був упевнений, що в кущах стоїть мій командир, і бойок в його нагано вже зведено. Мені стало зрозуміло, що якщо я не вб'ю німця, то майор вб'є мене. Я дивився на фотографію дітлахів, яку мені підносив до лиця полонений. Схоже, що він зрозумів мій стан, і в його очах з'явилася надія на життя. Але погляд командира ніби витрачав мій потилицю.
Я запитав себе: «Ти хочеш померти за цього полоненого? А він став би тебе жаліти і підставляти свою голову під кулю, щоб відпустити тебе?»
Дід сів на край ліжка, і в палаті запанувала тиша.
— Я відштовхнув німця дулом автомата, — незабаром порушив мовчання дід, — і прицілився у полоненого. Він продовжував протягувати руку з фотокарткою, а в кущах почувся шерех. «Або зараз, або ніколи», — сказав я собі.
Старий знову замовк. Мовчали й ми. Так тривало хвилини дві. Нарешті дід важко зітхнув і продовжив…
— Куля зачепила по дотичній шию німця. Він не впав, а тільки позадкував назад і при цьому притискав руку з фотографією до закривавленого місцем. Німець намагався мені щось сказати, але я наблизився до нього на крок і прошив його довгою чергою. Одна з куль влучила в фотографію. Німець впав, а я ще хвилин п'ять стояв біля його тіла.
У цей вечір старий більше не сказав ні слова. Він знову ліг на ліжко й заплющив очі. Ми сиділи мовчки й дивилися, як з-під його вій дві тонкі вологі «доріжки» йшли в зморшки на щоках… і ще довго-довго не висихали.
Нагадаємо, вчений розшифрував стародавні письмена про загробний світі.
Раніше Знай.uа повідомляв, як у міжвоєнному Львові вибирали найбільш гідну панночку.
Також Знай.uа писав, яке майбутнє готував Гітлер для України.
